Середа, 20.09.2017
DIVAN - Український Веб Журнал
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Анекдоти та історії [44]
Сміємось разом
Приколи та різне [172]
Різноманітна комедійна всячина
Фото-збірки [51]
Фото які варто побачити
Наука і техніка [9]
Світ науки та Hi-Tech
Новини та статті [21]
Від світових до новин сайту
Флеш-ігри [17]
Розважся цікавими флеш-іграми
Відео [26]
Смішне, цікаве та прикольне відео з інтернету
Дивись [1]
Кіно, шоу, відео...
Спорт [3]
Спорт в Україні та світі
Цікаве та корисне [3]
Про те що цікаво та корисно знати
Пошук
Хмара тегів
Hummer Suzuki краще гірки DirectX ліс вертоліти губернатор Каліфорнія фільм кохання фотограф MID QWERTY інтернет дизай Клавіатура корпус дівчина бабуся закон Лада весело корисно Maxim еро Лопирьова Міс анекдоти життя icq SMS американець Гітлер материнська Місто історія бодун дочка мама успіх клієнт китай гумор чоловік баланс змія збірка літак креатив люди магія гра Зброя автомат екзамен відпочинок вбивця головоломка відео матч коментатор зірка кіно художник будівля місяць Британія презентація анекдот мистецтво тварина експеримент авто кулінарія байк парад жінка модель журнал спорт конкурс любов Стихія врятування Готика культура виставка офіс фото їжа вибори держава країна Київ Футбол премія актор вибух гроші
Головна » Статті » Анекдоти та історії

Секрети сумочки

- Приїжджай! Прямо зараз! Я не можу за тобою приїхати, доберися сама, будь ласка. Розраховуй на декілька днів! - Оленка майже волала в трубку.
- Всі живо? - встигла запитати я.
- Так! Висувайся! - і вона кинула трубку.
Я здивовано поглянула на мобільний, потім зиркнула за вікно. Сніг. Начеб, на сьогодні не обіцяли великий мінус. Я прислухалася. Начеб і вітер не завиває. Я прагнула думати про що завгодно, лише не про те, що таке сталося в Торчихреновці, що Оленка не може сказати навіть по телефону. На вулиці ще не темно, можна добратися з пересадками, аби не телепається одній через ліс і ненависний підвісний місток. Через півгодини я вже виходила з будинку. У одній руці сумка з ноутом, в іншій - сумочка, в навушниках надривається Шкарпеток, і я граціозно шкробаючи ожеледь каблуками, чешу на зупинку.

За минулий рік я добиралася до Торчихреновці своїм ходом рази три, від сили. Перебираючи в пам'яті маршрути, які йдуть у бік Оленки, я встрибнула в маршрут, в списку зупинок якої я краєм ока зачепила потрібну мені.
Розмістивши на колінах валізу з ноутом, я культурно склала на нього руки, і втупилася в нікуди.
«Сво-о-одит с ума-а-а, у-у-улица ро-о-оз» - довбав у вуха соліст Арії. Я стримувалася, аби не почати підспівувати в голос. Молодий хлопчина, що сидів напроти мене, почав смикати головою в такт музиці. Я посміхнулася. Він усміхнувся у відповідь. Я посміхнулася ще ширше. Коли підійшов час програшу, хлопчина впав в екстаз. І щось сказав.
- Що? - я звільнила одне вухо.
- Поважаю, - захоплено протягнув він.
- Мені теж подобається, - не знайшлася, що ще сказати, кивнула я, закупорила вухо, і прикрила очі, зрідка поглядаючи на любителя Арії.
Парубок смикав головою і посміхався до тих пір, поки не закінчилася пісня. Я закусила губу, аби не розреготатися, і пильно втупилася на меломана.
«Лу-у-у-уч со-о-олнца золото-о-о-ого-о-про тьмы-ы-ы скры-ы-ла пелена-а-а» - загундів у вуха незрівнянний Муслім Магомаєв.
З кожним Маговаємським подывом обличчя парубка витягувалося все сильніше, а обличчя неосяжної тітки, що сидить поряд з ним, ставало все ширшим і замріяним. Я намагалася залишатися незворушною. Хлопчина спробував убити мене поглядом, я відбила смертельний постріл променистою посмішкою, засліпивши його двома стразами на зубах. Після такого ніхто ще не вирушав живим. Губи парубка ворухнулися. Я знову висмикнула навушник.
- Що?
- Ех, ви, - зітхнув він.
- Ех, я.

Наступним в плейлисті був Оззі Осборн. Я реабілітувалася перед хлопчиною. Тітка нічого не зрозуміла. Коли дует Расторгуєв-Княжінськая заспівав пісню з мульта «Князь Володимир», парубок став дивитися на мене, як на божевільну, тітка, здається, знову нічого не зрозуміла, але пісня їй сподобалася. «Самотня птиця» Нау - парубок почав вірити в мене. «Весна» Мельніци. «На раене» Потапа і Каменськой завоювали схвалення дівчинки, що сидить поруч. Я почала озиратися, намагаючись зрозуміти, де їду.
- До Клубу довго ще? - ризикнула я запитати у хлопчини.
- А ми не їдемо через нього, - здивувався він.
- А через що ми їдемо? - офігіла я.
- Ви, напевно, з Палацом будівельників переплутали? - тітка, мабуть, так само, як і я страждала топографічним кретинізмом, тому відразу обчислила мою проблему.
- Напевно, - знизала я плечима.
- Виходите на наступній, і по Б*** ідиті. Там пара зупинок.
- Якщо бути точним, то п'ять, - поправив хлопчина.
Подякувавши, я переповзла ближче до виходу.
- Можете сісти на такий-то маршрут, аби пішки не йти, - крикнув в спину парубок.
Я крикнула спасибі, випала з авто, і зрозуміла, що тут же забула, який номер називав мені добрий хлопчик. Аби не виїхати в які-небудь еб*ня (а таке зі мною траплялося неодноразово), я все ж вирішила піти пішки.

Сутеніло. Задув мерзенний вітер. Хоч був і не пізній час, чомусь в цьому робочому районі вулиці були малолюдними. Я обережно пленталася по вулиці, суне ніс в комір пальта, вчепившись в ноут, і прагнучи зберегти рівновагу на асфальті, що обледенів. Я пройшла, по моїх прикидках, половину дороги, коли назустріч мені, з якогось двору спритно вискочив високий худий хлопчина, в курці з капюшоном, зірвав з мого плеча сумочку і втік від мене на пристойній швидкості.
Все сталося в лічені секунди. Ось він зірвав сумочку. Побіг. У моїй голові промайнули вихором думки: «Кредитка в кишені джинсів, гаманця у мене немає, я його буквально днями десь проїбала, тому гроші там же, де і кредитка. Паспорт, і купа потрібних документів в банці, я лише вчора їх передала Маринці. Ключі від квартири будинку, тому що Дуся забула свої у бабусі». Виходило, що в сумочці у мене лежать: квитанція за електрику, коробочка з тампонами, ручка і записник, пудрениця, помада, і набір, який повинна завжди при собі мати будь-яка самотня мадемуазель - зубна щітка, трусики, чотири презервативи і тюбик з лубрикантом.

Парубок біжить. Я представляю його здивований еблет, коли він побачить, що він вкрав, і я вибухаю демонічним гелготом. Парубок обертається, с ковзається, падає, не встигнувши виставити руки, і смачно удруковується пикою в асфальт. Сумочка відлітає убік. На якусь мить злодюжку вирубує, потім він намагається піднятися, і не може. Я не в змозі бігти за ним. У мене ноут, каблуки, і сильні позиви обісцятись. Дихалка збита диВийшовши через дві зупинки (за проїзд я забула заплатити, а водій і не ризикнув запитати), я зайшла в зупинний павільйон, і, намагаючись сильно не лякати Оленку істеричними нотами в голосі, попросила забрати мене звідси. Оленка все ж уловила деяку напруженість і веліла мені стояти на місці.
- Десять хвилин потерпи. Машина тепла, швидко доїду.
Я попросила дозволу у молодої продавщиці потусовати в павільйоні, і у вдячність купила різних солодощів Нікіту.
Через десять хвилин я покинула тепле і світле черево магазинчика і вийшла назовні. Озираючись, я стригнула галявину довкола, на зразок жодних темних осіб. Оленки, втім, теж не було видно. Я втупилася на далеке перехрестя, звідки повинна була з'явитися Оленка і приготувалася до недовгого чекання. Тихенько мукаючи під ніс в унісон ясноокої Шинейд, я побачила Оленкову ластівку, що зупинилася на світлофорі.

І мене накрило страшне дежавю.

До машини підскочило щось худе в куртці з капюшоном, рвонуло дверці, занирнуло в салон, але. чомусь так і залишилося стояти, виставивши дупу назовні. Я висмикнула навушники і понеслася до машини. Кричати сенсу не було. У машині відбувалася хвора метушня. Виставлена на вулицю дупа якось незрозуміло сіпалася.
«Це моя сумка, сука!» - донісся до мене Оленчин крик. - «Пішов нахуй, хуєта овеча! Уйобіще лісове! Бридке гімн о!». У гніві Оленка може згенерувати тушеву хурчу хитромудрих матюків, і я інколи підозрюю у неї хворобу Туретта-и ще когось там.
Я рвонулася з останніх сил, відламавши на чоботях обоє каблука, один з яких ми так і не змогли потім знайти, і пристойно додала в швидкості. Я набрала більше повітря в чахлі груди і заволала:
- Оленка! Я тут!
Як не дивно, вона мене почула, тому що з машини донеслося: «Блядь! Лелька! Уб'ю нахуй! Сука! Сука! Сука!». З кожним її криком, дупа, що стирчить, досить помітно сіпалася.

Я вже була близько, і бачила Оленку, яка, з перекошеною особою, щодуху, сильно, по-чоловічому, кулаком, розмірено місила довбешку злодія, з кожним ударом волаючи:
- Це! Моя! Сумка! Сука! Пішов! На! Хуй!
- Ленка! - гаркнула я, розуміючи, що відчували Чіп і Дейл, коли квапилися на допомогу.
- Лелька! Убий його!
Я кинула сумку і ноут, схопила дурня за петельку, і ривком висмикнула з машини.

Нарешті, в позаду машинах, що стоять, зрозуміли, що відбувається щось не те. До машини підбіг якийсь дядько, і практично сів на злодія верхи. Я заглянула в салон.
Оленка, важко дихаючи, судорожно стискувала в одній руці сумку з відірваною ручкою, яка валялася на сидінні, і розглядала другу скривавлену руку.
- Лелька, він хотів у мене сумку спиздити, прикинь? Хотів. Сумку.
Вона підняла на мене перелякані очища.
- Прикинь!? Сумку!!
Вона вискочила з машини, рвонулася до дурня, який не знав, на кого він вирішив напасти, зірвала з нього дядька, як пушинку, і пішла добивати лежачого. Для того, щоб відтягнути її, знадобилося багато сил і часу. Якраз стільки, аби встигли під'їхати менти.

- Мені медаль дадуть? - хихикаючи, поцікавилася Оленка в молоденького міліціонера. - За доблесть і відвагу.
Білявий і кароокий міліціонерчик, («Ви знаєте, що ви - біологічний виродок?» - запитала Оленка, коли він записував її плутані свідчення), засміявся. Ми їм відверто милувалися.
- Олена Олександрівна, вам потрібно за безрозсудність ременя дати, а не медаль. Ви чому дверей в машині не блокуєте? І навіщо ви вступили ст. эм.
- Нерівний бій з противником, - підказала я.
Що сидить за сусіднім столом опер, або фіг знає, як у них там називаються співробітники, порснув.
- Да-да, саме так, - погодився міліціонерчик. - Адже він міг бути озброєний. А якби він вас ножем штрикнув? І через що? Із-за сумки? За вашими словами, нічого особливо коштовного в ній немає.
- Я що, повинна була віддати йому все. эм.
- Нажите непосильною працею, - знову підказала я.
Опер висунув ящик столу, упірнув в нього особою і заколихався. Міліціонерчик прагнув не сміятися.
- Ви розумієте, що все могло обернутися зовсім по-іншому, Олена Олександрівна?
- Куртка замшева. Дві. Відеокамера закордонна. - бубоніла я під ніс.
Опер вмирав. Здається, від крововиливу в мозок, судячи по кольору його обличчя. Міліціонерчик почав часто і коротко дихати, в спробах зупинити сміх, що рветься. Очі його сяяли непролитими сльозами. Кожні півхвилини в кабінет просто так заглядали дядьки в ментовскій формі, швидко оглядали нас і закривали двері. Все місцеве відділення хотіло поглянути на двох припизданутих баб, які до на півсмерті заковбасили бідо лагу злодія, до якого у них було багато претензій.

- Якщо ви пообіцяєте не заносити це в протокол, я вам скажу, чому я не віддала сумку, - Оленка вирішилася.
Я витріщила очі, закашлялася і заховала в долонях обличчя, що ураз спалахнуло. Я знала причину. І я боялася, що тепер нас здадуть в дурку. Особливо, після того, як я розповіла, про те, що сумку у мене не змогли вкрасти тому, що я непристойно голосно розсміялася, уявивши, що там виявить злодюжка. Природно, я перерахувала все, що там було.
- Обіцяю! Навіть присягаюся! - вигукнув міліціонерчик, косячись на мене.
Оленка розкрила сумку і вивудила звідти чорний пакет.
Міліціонерчик і опер з цікавістю стежили за її маніпуляціями.
Я захрюкала в долоньки.
Ленина рука занирнула в пакет, і я почала скавучати, крізь істеричний скулеж.
Я вже не могла дихати, коли Оленка жестом фокусника витягнула з пакету 27-сантиметровий (довжина вказана з врахуванням пристрою перемикання швидкостей) вібратор, з голівкою ніжно-рожевого кольору.
Через секунду кабінетну тишу розірвав дикий ржач.

Я сиділа, утнувшись в коліна, вронивши сльози, слини і соплі на підлогу і вмирала, вмирала, вмирала. Оленка так само ридала, утнувшись в край ментовського столу. Міліціонерчик ридав навпроти. Між ними лежав хуй (гіпершкіра, три режими вібрації, додаткова функція у вигляді зворотно-поступальних рухів голівки з трьома режимами швидкості, гарантія рік). Опер вже кінчався. Обличчя стало кольори баклажана, очі майже випали з орбіт, він тримався за груди і намагався дихати, здавлено сипя: «Ой, бля, вмираю. Ой, бля, вмираю».
- Мені бы-ы-ыло сты-ы-ыдно, - проквакала Оленка.
І ми всі померли ще раз.
Категорія: Анекдоти та історії | Додав: Admin (07.04.2009)
Переглядів: 722 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Інтернету потрібен цей сайт?
1. Так
2. Побачимо
3. Ні
Всього відповідей: 30
Друзі сайту
  • ICQ: 2389913
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Copyright MyCorp © 2017