- Приїжджай! Прямо зараз! Я не можу за тобою приїхати, доберися сама, будь ласка. Розраховуй на декілька днів! - Оленка майже волала в трубку.
- Всі живо? - встигла запитати я.
- Так! Висувайся! - і вона кинула трубку.
Я здивовано поглянула на мобільний, потім зиркнула за вікно. Сніг. Начеб, на сьогодні не обіцяли великий мінус. Я прислухалася. Начеб і вітер не завиває. Я прагнула думати про що завгодно, лише не про те, що таке сталося в Торчихреновці, що Оленка не може сказати навіть по телефону. На вулиці ще не темно, можна добратися з пересадками, аби не телепається одній через ліс і ненависний підвісний місток. Через півгодини я вже виходила з будинку. У одній руці сумка з ноутом, в іншій - сумочка, в навушниках надривається Шкарпеток, і я граціозно шкробаючи ожеледь каблуками, чешу на зупинку.
За минулий рік я добиралася до Торчихреновці своїм ходом рази три, від сили. Перебираючи в пам'яті маршрути, які йдуть у бік Оленки, я встрибнула в маршрут, в списку зупинок якої я краєм ока зачепила потрібну мені.
Розмістивши на колінах валізу з ноутом, я культурно склала на нього руки, і втупилася в нікуди.
«Сво-о-одит с ума-а-а, у-у-улица ро-о-оз» - довбав у вуха соліст Арії. Я стримувалася, аби не почати підспівувати в голос. Молодий хлопчина, що сидів напроти мене, почав смикати головою в такт музиці. Я посміхнулася. Він усміхнувся у відповідь. Я посміхнулася ще ширше. Коли підійшов час програшу, хлопчина впав в екстаз. І щось сказав.
- Що? - я звільнила одне вухо.
- Поважаю, - захоплено протягнув він.
- Мені теж подобається, - не знайшлася, що ще сказати, кивнула я, закупорила вухо, і прикрила очі, зрідка поглядаючи на любителя Арії.
Парубок смикав головою і посміхався до тих пір, поки не закінчилася пісня. Я закусила губу, аби не розреготатися, і пильно втупилася на меломана.
«Лу-у-у-уч со-о-олнца золото-о-о-ого-о-про тьмы-ы-ы скры-ы-ла пелена-а-а» - загундів у вуха незрівнянний Муслім Магомаєв.
З кожним Маговаємським подывом обличчя парубка витягувалося все сильніше, а обличчя неосяжної тітки, що сидить поряд з ним, ставало все ширшим і замріяним. Я намагалася залишатися незворушною. Хлопчина спробував убити мене поглядом, я відбила смертельний постріл променистою посмішкою, засліпивши його двома стразами на зубах. Після такого ніхто ще не вирушав живим. Губи парубка ворухнулися. Я знову висмикнула навушник.
- Що?
- Ех, ви, - зітхнув він.
- Ех, я.
Наступним в плейлисті був Оззі Осборн. Я реабілітувалася перед хлопчиною. Тітка нічого не зрозуміла. Коли дует Расторгуєв-Княжінськая заспівав пісню з мульта «Князь Володимир», парубок став дивитися на мене, як на божевільну, тітка, здається, знову нічого не зрозуміла, але пісня їй сподобалася. «Самотня птиця» Нау - парубок почав вірити в мене. «Весна» Мельніци. «На раене» Потапа і Каменськой завоювали схвалення дівчинки, що сидить поруч. Я почала озиратися, намагаючись зрозуміти, де їду.
- До Клубу довго ще? - ризикнула я запитати у хлопчини.
- А ми не їдемо через нього, - здивувався він.
- А через що ми їдемо? - офігіла я.
- Ви, напевно, з Палацом будівельників переплутали? - тітка, мабуть, так само, як і я страждала топографічним кретинізмом, тому відразу обчислила мою проблему.
- Напевно, - знизала я плечима.
- Виходите на наступній, і по Б*** ідиті. Там пара зупинок.
- Якщо бути точним, то п'ять, - поправив хлопчина.
Подякувавши, я переповзла ближче до виходу.
- Можете сісти на такий-то маршрут, аби пішки не йти, - крикнув в спину парубок.
Я крикнула спасибі, випала з авто, і зрозуміла, що тут же забула, який номер називав мені добрий хлопчик. Аби не виїхати в які-небудь еб*ня (а таке зі мною траплялося неодноразово), я все ж вирішила піти пішки.
Сутеніло. Задув мерзенний вітер. Хоч був і не пізній час, чомусь в цьому робочому районі вулиці були малолюдними. Я обережно пленталася по вулиці, суне ніс в комір пальта, вчепившись в ноут, і прагнучи зберегти рівновагу на асфальті, що обледенів. Я пройшла, по моїх прикидках, половину дороги, коли назустріч мені, з якогось двору спритно вискочив високий худий хлопчина, в курці з капюшоном, зірвав з мого плеча сумочку і втік від мене на пристойній швидкості.
Все сталося в лічені секунди. Ось він зірвав сумочку. Побіг. У моїй голові промайнули вихором думки: «Кредитка в кишені джинсів, гаманця у мене немає, я його буквально днями десь проїбала, тому гроші там же, де і кредитка. Паспорт, і купа потрібних документів в банці, я лише вчора їх передала Маринці. Ключі від квартири будинку, тому що Дуся забула свої у бабусі». Виходило, що в сумочці у мене лежать: квитанція за електрику, коробочка з тампонами, ручка і записник, пудрениця, помада, і набір, який повинна завжди при собі мати будь-яка самотня мадемуазель - зубна щітка, трусики, чотири презервативи і тюбик з лубрикантом.
Парубок біжить. Я представляю його здивований еблет, коли він побачить, що він вкрав, і я вибухаю демонічним гелготом. Парубок обертається, с ковзається, падає, не встигнувши виставити руки, і смачно удруковується пикою в асфальт. Сумочка відлітає убік. На якусь мить злодюжку вирубує, потім він намагається піднятися, і не може. Я не в змозі бігти за ним. У мене ноут, каблуки, і сильні позиви обісцятись. Дихалка збита диВийшовши через дві зупинки (за проїзд я забула заплатити, а водій і не ризикнув запитати), я зайшла в зупинний павільйон, і, намагаючись сильно не лякати Оленку істеричними нотами в голосі, попросила забрати мене звідси. Оленка все ж уловила деяку напруженість і веліла мені стояти на місці.
- Десять хвилин потерпи. Машина тепла, швидко доїду.
Я попросила дозволу у молодої продавщиці потусовати в павільйоні, і у вдячність купила різних солодощів Нікіту.
Через десять хвилин я покинула тепле і світле черево магазинчика і вийшла назовні. Озираючись, я стригнула галявину довкола, на зразок жодних темних осіб. Оленки, втім, теж не було видно. Я втупилася на далеке перехрестя, звідки повинна була з'явитися Оленка і приготувалася до недовгого чекання. Тихенько мукаючи під ніс в унісон ясноокої Шинейд, я побачила Оленкову ластівку, що зупинилася на світлофорі.
І мене накрило страшне дежавю.
До машини підскочило щось худе в куртці з капюшоном, рвонуло дверці, занирнуло в салон, але. чомусь так і залишилося стояти, виставивши дупу назовні. Я висмикнула навушники і понеслася до машини. Кричати сенсу не було. У машині відбувалася хвора метушня. Виставлена на вулицю дупа якось незрозуміло сіпалася.
«Це моя сумка, сука!» - донісся до мене Оленчин крик. - «Пішов нахуй, хуєта овеча! Уйобіще лісове! Бридке гімн о!». У гніві Оленка може згенерувати тушеву хурчу хитромудрих матюків, і я інколи підозрюю у неї хворобу Туретта-и ще когось там.
Я рвонулася з останніх сил, відламавши на чоботях обоє каблука, один з яких ми так і не змогли потім знайти, і пристойно додала в швидкості. Я набрала більше повітря в чахлі груди і заволала:
- Оленка! Я тут!
Як не дивно, вона мене почула, тому що з машини донеслося: «Блядь! Лелька! Уб'ю нахуй! Сука! Сука! Сука!». З кожним її криком, дупа, що стирчить, досить помітно сіпалася.
Я вже була близько, і бачила Оленку, яка, з перекошеною особою, щодуху, сильно, по-чоловічому, кулаком, розмірено місила довбешку злодія, з кожним ударом волаючи:
- Це! Моя! Сумка! Сука! Пішов! На! Хуй!
- Ленка! - гаркнула я, розуміючи, що відчували Чіп і Дейл, коли квапилися на допомогу.
- Лелька! Убий його!
Я кинула сумку і ноут, схопила дурня за петельку, і ривком висмикнула з машини.
Нарешті, в позаду машинах, що стоять, зрозуміли, що відбувається щось не те. До машини підбіг якийсь дядько, і практично сів на злодія верхи. Я заглянула в салон.
Оленка, важко дихаючи, судорожно стискувала в одній руці сумку з відірваною ручкою, яка валялася на сидінні, і розглядала другу скривавлену руку.
- Лелька, він хотів у мене сумку спиздити, прикинь? Хотів. Сумку.
Вона підняла на мене перелякані очища.
- Прикинь!? Сумку!!
Вона вискочила з машини, рвонулася до дурня, який не знав, на кого він вирішив напасти, зірвала з нього дядька, як пушинку, і пішла добивати лежачого. Для того, щоб відтягнути її, знадобилося багато сил і часу. Якраз стільки, аби встигли під'їхати менти.
- Мені медаль дадуть? - хихикаючи, поцікавилася Оленка в молоденького міліціонера. - За доблесть і відвагу.
Білявий і кароокий міліціонерчик, («Ви знаєте, що ви - біологічний виродок?» - запитала Оленка, коли він записував її плутані свідчення), засміявся. Ми їм відверто милувалися.
- Олена Олександрівна, вам потрібно за безрозсудність ременя дати, а не медаль. Ви чому дверей в машині не блокуєте? І навіщо ви вступили ст. эм.
- Нерівний бій з противником, - підказала я.
Що сидить за сусіднім столом опер, або фіг знає, як у них там називаються співробітники, порснув.
- Да-да, саме так, - погодився міліціонерчик. - Адже він міг бути озброєний. А якби він вас ножем штрикнув? І через що? Із-за сумки? За вашими словами, нічого особливо коштовного в ній немає.
- Я що, повинна була віддати йому все. эм.
- Нажите непосильною працею, - знову підказала я.
Опер висунув ящик столу, упірнув в нього особою і заколихався. Міліціонерчик прагнув не сміятися.
- Ви розумієте, що все могло обернутися зовсім по-іншому, Олена Олександрівна?
- Куртка замшева. Дві. Відеокамера закордонна. - бубоніла я під ніс.
Опер вмирав. Здається, від крововиливу в мозок, судячи по кольору його обличчя. Міліціонерчик почав часто і коротко дихати, в спробах зупинити сміх, що рветься. Очі його сяяли непролитими сльозами. Кожні півхвилини в кабінет просто так заглядали дядьки в ментовскій формі, швидко оглядали нас і закривали двері. Все місцеве відділення хотіло поглянути на двох припизданутих баб, які до на півсмерті заковбасили бідо лагу злодія, до якого у них було багато претензій.
- Якщо ви пообіцяєте не заносити це в протокол, я вам скажу, чому я не віддала сумку, - Оленка вирішилася.
Я витріщила очі, закашлялася і заховала в долонях обличчя, що ураз спалахнуло. Я знала причину. І я боялася, що тепер нас здадуть в дурку. Особливо, після того, як я розповіла, про те, що сумку у мене не змогли вкрасти тому, що я непристойно голосно розсміялася, уявивши, що там виявить злодюжка. Природно, я перерахувала все, що там було.
- Обіцяю! Навіть присягаюся! - вигукнув міліціонерчик, косячись на мене.
Оленка розкрила сумку і вивудила звідти чорний пакет.
Міліціонерчик і опер з цікавістю стежили за її маніпуляціями.
Я захрюкала в долоньки.
Ленина рука занирнула в пакет, і я почала скавучати, крізь істеричний скулеж.
Я вже не могла дихати, коли Оленка жестом фокусника витягнула з пакету 27-сантиметровий (довжина вказана з врахуванням пристрою перемикання швидкостей) вібратор, з голівкою ніжно-рожевого кольору.
Через секунду кабінетну тишу розірвав дикий ржач.
Я сиділа, утнувшись в коліна, вронивши сльози, слини і соплі на підлогу і вмирала, вмирала, вмирала. Оленка так само ридала, утнувшись в край ментовського столу. Міліціонерчик ридав навпроти. Між ними лежав хуй (гіпершкіра, три режими вібрації, додаткова функція у вигляді зворотно-поступальних рухів голівки з трьома режимами швидкості, гарантія рік). Опер вже кінчався. Обличчя стало кольори баклажана, очі майже випали з орбіт, він тримався за груди і намагався дихати, здавлено сипя: «Ой, бля, вмираю. Ой, бля, вмираю».
- Мені бы-ы-ыло сты-ы-ыдно, - проквакала Оленка.
І ми всі померли ще раз.
|
