- Бідна мама! - говорю я, дивлячись на салат.

Історія питання така.

Одного дня, 8 березня, чудова жінка Олена Іванівна народила іншу чудову жінку, яка згодом стала моєю дружиною. І ось тепер, впродовж багатьох вже років, раз на рік, напередодні восьмого березня, Олена Іванівна прилітає зі своєї Тюмені на день народження дочки. І робить цей безглуздий салат, який нафиг нікому не потрібний і який потім з вдячністю з'їдають навколишні бездомні кішки. Нічого іншого за моєї пам'яті вона ніколи не готує. Дивлячись на цю справу, створюється враження, що салат «Мімоза» в Тюмені - національне блюдо, і вони там лише ним і харчуються.

Є у Олени Іванівни ще один пункт, який разом з салатом «Мімоза» є неодмінним атрибутом наших щорічних березневих посиденьок. Напевно доктори знають його точну назву, а я поясню як зможу. Сповна ще нічого собі пані середніх років Олена Іванівна володіє відмінно здоровим організмом, розрахованим ще мінімум років на сто повноцінній експлуатації. Але при цьому кожного разу в певний момент, випивши, вона заводить одну і ту ж тужливу пісню про те, що до наступного дня народження дочки не доживе. Звідки у неї це, я не знаю.
Ну, такий ось пункт. Вона починає зі всіма прощатися, всім все прощати, складати заповіт і так далі. Сльози, соплі, домовленості. Самі розумієте, як це не здорово позначається на настрої гостей і атмосфері свята. І нічого б так-то, звиклися, хіба мало у кого чого, поділа родинні. Але це нудне відпльовування, як і салат «Мімоза», відбувається регулярно раз на рік на протязі ось вже пари десятків років.
Рівно в міжнародний жіночий день народження моєю ненаглядною. Так.

Згоден, раз на рік можна і потерпіти, з одного боку.
Але, з іншого боку, дорогі пани товариші - двадцять років! А скільки ще попереду? Адже затьмарює не стільки сама ця тужлива сцена, скільки її чекання і неминучість псують урочистість моменту.

Гаразд. Чого скаржитися-те? Це мій хрест, як говорила героїня відомого фільму. Про, до речі. Щось я вчора не пригадаю цього традиційного тещовистави. Спроби напружити розум не викликають нічого окрім гикавки. У пам'яті на місці вчорашнього вечора зяє велика чорна діра. Останнє, що смутно згадується - мій тост «За здоров'я нашої дорогої мами, Олени Іванівни» Добре означає це я вчора дав. Ну, може воно і до кращого, що не пам'ятаю. Або ковток пива освітлить моє вчорашнє минуле?

Точно! Я дістаю з холодильника баддю з «Мімозою», що б дотягнутися до бляшанок і раптом з цікавістю виявляю на неабияк вже завітреній поверхні салату чіткий відбиток особи. Представляєте? Дуже чіткий і дуже якісний зліпок людської особи на жовтій завітреній поверхні салату. Мого, судячи з усього, особи. Без варіантів. Більше начеб нічия особа з вчора присутніх там виявитися не повинно.
Дааа, до стану мордою в салат мені допиватися ще не доводилося.
Втім, колись же треба починати. Відноситимемося до всього філософськи.

- Бідний Йорік! - по-гамлетовски рука в боки боягузами і витягнувши перед собою миску з салатом і зліпком власної морди, трагічним голосом говорю я.

- Який Юрік? При чому тут Юрік? - роздається від дверей недобрий голос дружини.

- А. Це ти? Та це я так. Слухай, - показую я їй баддю, - я що, вчора мордою в салаті заснув, так?

- Дурень! - говорить дружина трагічним шепотом. - Це посмертна маска моєї мами! Ти що, не пам'ятаєш нічого?

Я негативно мотаю головою. І вона відновлює в моїй голові канву подій, перемежаючи оповідання невтішними, але сповна традиційними епітетами в мою адресу.

Виявляється, після того, як я підняв «за здоров'я дорогої Олени Іванівни», якраз і почалася друга частина обов'язкової програми під назвою «Ох, адже не доживу я до наступного дня народження!» Зі всією супутньою атрибутикою. І ось в той момент, коли всі традиційно стали охати і умовляти Олену Іванівну пожити ще хоч би трохи, я тихенько встав, узяв миску з ніким не зворушеним салатом «Мімоза», цим витвором мистецтва тюменських кулінарів, тихенько підійшов до тещі і із словами «дорога Олена Іванівна, на секундочку!» акуратно мочав її обличчям в салат. Потім продемонстрував відмінний, до речі, результат здивованому гулянню і пояснив: «Зліпок. Для пам'ятника. На всяк випадок».

Добре, що я не пам'ятаю, що там було потім. Слава богу, що літак у тещі був вночі. Вона благополучно відлетіла, на цілий рік позбавивши мене від необхідності прямий тут же на кухні, з салатом в руках, узяти і згоріти з сорому.

- Що вона хоч сказала-то? - пригнічено запитав я у підозріло благодушно налагодженої дружини.

- Вона спершу очманіла, звичайно. Всі очманіли. А потім говорить: «Не діждешся! Я ще вас всіх переживу!». І відразу заспівала «Ой горобина кучерява» (примітка: російською народною піснею «Ой горобина кучерява» теща зазвичай закінчувала свій панегірик, після чого всі могли полегшено зітхнути) Знаєш, схоже, ти її вилікував.

- Дай-то бог! - з надією виголосив я, дотягнувшись нарешті до бляшанки з пивом і сходу всмоктавши вміст одним ковтком. Уххххх! Чергове восьме березня благополучно завершилося.

Салат «Мімоза» я традиційно виніс на смітник на радість дворових кішок.
Разом з дорогоцінним профілем. Із словами:
- Не треба нам. Живіть ще сто років, дорога Олена Іванівна.