 Непруха
Я по життю чоловік везучий. Точно! Не, ну
буває, звичайно, яка-небудь хрень трапляється. Але рідко. Ну, там -
машину помиєш, лише виїхав, а пташка зверху - ляп! А я - нічого, до
грошей.
Недавно машину купив, виїжджаю з салону, задоволений! Мчу по трасі,
Мерс п'ятилітровий чорним ебонітом виблискує, аж зустрічні водилы
мружаться.
Раптом - пташки. Прямий хмара, тыщи. Горобці, не знаю, не встиг
розглянути. І хмара ця над полем, і лише вліво так - раз, на дорогу, і
назад відразу ж. Як спеціально, ніби, на машину мою. І ураз - ляп, ляп,
ляп. Аж двірники забуксували. У секунду перефарбували. Даішники
зупиняють, іржуть: а який колір в машини по паспорту? Нічого, думаю,
відмиємо. Зате бабок привалить - вірна прикмета!
Або . Навіть і приклад важко навести. А, ось, пригадав! У аварію попав,
машину розбив. Невинен, а грошей попав по-дорослому. Начеб - непруха.
Немає! Живий же, не убив нікого. А машина що - залізо. Могло бути
гірше. Повезло.
Але сам я часто бачу, як не таланить деяким. Ну, сміх і гріх! Але
найзабавніший випадок невдачі, свідком якої я став, стався давно і
запам'ятався мені на все життя. Якщо б мені хто розповів, я б не те що
не повірив, але сказав: це ти, брат, злегка прибрехав! Але все було
саме так.
Мені тоді сімнадцять було. Хороший час, скажу я вам. Та ви і самі
знаєте. Вісімдесят сьомий на дворі. Літо. Жара, духота - жити не
хочеться. А мені до Краснодару треба їхати з Геленджіка.
Заходжу в автобус, йду по салону, шукаю місце своє, згідно з купленими
квитками. Дивлюся - вже дядько якийсь біля вікна влаштувався.
А я біля вікна любив сидіти. Їдеш так, у вікно дивишся, веселіше якось.
Ще в дитинстві, пам'ятаю - заходжу я в автобус і дивлюся, на якій
стороні сидіти буду. Зліва якщо - море буде видне, вагон кулями
пробитий, дорогу залізну. Справа - розвалини зруйнованого у війну клубу
моряків, гори і танк на постаменті. У сімнадцять-те років мені на танк
той вже наплювати було, але все одно - біля вікна краще. Я ще подумав:
не повезло. А потім вирішив: стопудовий до кращого! І виявився правий.
Я вже давно не їжджу в суспільному транспорті, але запахи брудних
сидінь, соляры і пітних кубанських тіток пам'ятаю до цих пір. А тут ще
жара, духота і телепает по дорожньому серпантину туди-сюди. Але народ
наш звичний, терпить - не в «столыпине» і на тому спасибі! І цей, сусід
мій, їде собі, у віконце вирячився.
Проїжджаємо ми, значить, повороти новоросійські і раптом щось на мужика
цього зверху каак поллється! У мене реакція - позаздриш, боксом в
дитинстві займався. Я ще і зміркувати нічого не встиг, але машинально в
прохід вискочив і побачив всю картину того, що відбувається.
Позаду мужика жінка сиділа з дівчинкою років чотирьох-п'яти на руках.
Ну і духота, жара. Загалом, не знаю я куди стільки могло поміститися
всередину невеликої дівчинки, лише дала вона товстим струменем через
сидіння, та сусідові моєму на голову! А він відразу-то не зміркував в
чому справа, обернувся відкривши рот. Облила вона його від душі, і що
твій ворошиловский стрілець! Я спочатку навіть подумав, що це мама її
струмінь направляє виключно на мужика цього, щоб не краплі мимо.
Удалося їй.
Потім дивлюся - ні, встає, вибачається перед пасажирами. Даруйте,
говорить, зроду такого за дитям не помічалося і що це зараз на неї
знайшло я, мовляв, розуму не прикладу! Не інакше - жара. І тараторить
так, тараторить - вибачається, значить. Тут хтось з пасажирів і
говорить: а чого ви, мовляв, перед нами-то вибачаєтеся? Ви геть перед
ним вибачитеся! І на мужика показує. Як вона побачила його, батюшки! І
давай довкола нього скакати з хусточкою носовим, витирати та
вибачатися. А що тут скажеш - дитя! Хоча, злегка побурчав, звичайно.
Ну, значить, за допомогою хусточки і автобусних завісок привели мужика
в більш-менш комільфо. Все розселися, народ суспіль культурний, все
вигляд зробили, що нічого не сталося. Їдемо.
Їду і я. Теж намагаюся зробити вигляд що те, що людину, що сидить поряд
зі мною, тільки що обблювали від ніг до голови, це нічого, це нормально.
А куди діватися - місць немає, не пересядеш. Сидимо, їдемо. Він підсихає, я роблю культурний вигляд.
Приїжджаємо до Новоросійська. П'ятнадцять хвилин стоянка, я виходжу на
вулицю ковтнути свіжого повітря. Але який він свіжий на автовокзалі?! І
жара ще ця.
Тут, зирк - «Пепси-колу» продають! Пам'ятаєте, за 45 копійок? Це ж не
завжди купиш! А в Новоросійську її робили. І ось, коштує тітка, і прямо
з ящиків торгує цією самою «Пепси-колой». А треба признатися, напій цей
я в дитинстві страшно любив, хоч мама мені і показувала, що буває якщо
іржаву монету, на ніч, кинути в стакан з буржуйським пійлом.
Ага. Купив я, значить, і в автобус зайшов - вирушати скоро будемо.
Тримаю пляшку, гадаю: як відкрити? Це я після армії можу вино без
штопора, консерви без открывашки і дверей без ключа відкрити - школа
життя! А тоді - проблема.
Пошарив по кишенях - нічого відповідного, двадцять копійок лише, однією
монетою, завалялися. Ну, я «двадцулик» це узяв і пробку намагаюся
підчепити. Та де там!
Сусід мій дивився-дивився на мої муки, візьми та і скажи: чого мучишся,
мовляв? Візьми геть, та про панельку дюралеву, що під віконцем, та і
відкрий. Ділова рада. Лише для цього мені через нього преклонитися
треба.
Беру я пляшку, краєм пробки чіпляю за панельку і зверху рукою - бац!
Пробка убік і лише димок з шийки, блакитний такий. Не спеціально я,
машинальна шийка пальцем закрив! І що нагрілася на сонці «Пепси»
потужним струменем ударила мужикові точно в пику. Я заворожено дивився
як теплий солодкий напій, немов з вогнегасника бив в обличчя
страждальника і чомусь не міг прибрати пляшку убік. А коли прибрав,
пити було практично нічого.
Мужик перелякано відфоркувався і зміг виголосити лише типа: не міг на вулиці попити? Але він же сам мені запропонував!!!
Найсмішнішим мені здалося те, що що бачили це все пасажири знову дуже
культурно зробили вигляд, що нічого не сталося! І тут мені в голову
прийшла ідіотська думка, що якщо я зараз візьму, ще і насру йому на
коліна, знову ніхто нічого не відмітить! Я, не стримавшись, став
реготати в голос. Так ми і їхали до Абінська - ооочень культурні
пасажири, підсихаючий липкий мужик, що смердить блювотою, і що ірже при
кожному погляді на нього я.
У Абінське він вийшов, а я поїхав далі. Лише поглянув йому услід і
побачив, як його обступила зграйка циганів. Ні у одному іншому місті я
не бачив на вокзалі стільки циганів як в маленькому Абінське.
Я відвернувся, аби більше ніколи не побачити і ніколи не забути людини, з якою разом подорожувала сама богиня невдачі.
А ви говорите - непруха!
|
